– Як ви вирішили, ризикуючи собою та сином, вивозити авто?
– Треба було допомогти. Будь яка нормальна людина зробила б так само!
Продовжуємо розповідати історії (перша частина – тут) наших смілих водіїв, які допомогли врятувати вантажівки в ті пекельні лютневі дні.
Перед новим роком до АТП влаштувалися на роботу батько та син Кравченки. Володимир, 57 років, та Микола, 30 років. Їздили на рейсі вдвох.
Війна застала їх в рейсі Київ – Миколаїв. Ночували в Києві та прокинулися від перших вибухів. Людей на дорогах було море, всі терміново виїжджали з Києва. Доїхали до Умані. Там почалися вибухи на складах, тому далі фуру, завантажену молочкою, не пропустили. На базу поверталися іншим маршрутом, не через Київ.
Зранку були у Харкові, залишили автівку на базі, поїхали додому в Кегичівку на власному легковому авто.
Через декілька днів Микола Кравченко сам зателефонував директору АТП і запропонував забрати фури, стільки, скільки стане у дворі:
– Душа болить за машини. Ми розуміємо, куди прильоти, що може бути далі.
Спочатку директор коливався, ситуація була не зрозуміла, а потім згодився.
Батько та син відправилися до Харкова.
Ми запитали:
– А як дружини вас відпустили?
– Всі були проти, а що поробиш?
Кравченки згадують:
– Їхати з Кегичівки до Харкова було моторошно. Всі звідки, а ми – туди. На території АТП є цистерна, яка завжди була наповнена для підзаправки. Більш за все ми боялися, що вона вибухне від прильоту. Отож наливали соляру до повних баків та вивозили.
Спочатку було страшно, ми чули вибухи, відчували вибухову хвилю. Але так було лише в перший раз. Коли вдруге та втретє повернулися за автівками, то все сприймалося вже спокійніше. Так за три ходки вивезли шість фур.
Врятовані вантажівки поставили в Кегичівці. А з березня вже почали на них працювати та наближати перемогу.
Водії АТП – 16363 – неймовірні. Справжні герої!
Дякуємо нашим співробітникам!
